|
Особливо сильно звучать ці мотиви відчаю, зневіри, душевної муки в тих рядках, де йдеться про те, як Евридіка відходить у вічне Небуття-Забуття:
Вона уже — не та білява жінка, оспівана колись в піснях поета, вона уже — не пахощі й не острів широкої постелі, бо уже вона не власність жодного мужчини.
її розв'язано, мов довгі коси,
г віддано, мов пробуялу зливу,
й поділено, немов запас стократний.
Вона — вже корінь, і коли нараз
її спинив і з розпачем промовив
до неї бог: «А він таки оглянувсь»,—
безтямно й тихо запитала: «Хто?»
А там здаля, при виході у світло, стояв хтось темний, що його обличчя не розпізнати. Він стояв і бачив, як на стязі дороги польової печальнозорий бог і посланець безмовно обернувся, щоб іти за постаттю, яка назад верталась, хоч довгий саван заважав іти, невпевнена, і ніжна, і терпляча.
(Переклад Миколи Бажана)
У «Сонетах до Орфея» Рільке підходить до Орфеєвої теми з принципово іншої позиції: він утверджує нове, що настає владно і непереборно. До ходи цього нового потрібно лише прислухатись. І тоді збудується новий храм. Той храм — в душі людини. Саме тому він вічний. Щезають безвихідь і трагізм, натомість з'являється інший Орфей: змужнілий, мудрий, спраглий життя і добра. Так, він побував у аїді, він бачив підземний світ, та він пізнав значення кореня для дерева, що здіймається вгору. Він зрозумів одвічну і величну у своїй одвічності мудрість: щоб кроною своєю дерево тягнулося до сонця, його коріння має бути міцним. Так у традиційну легенду-історію Орфея вводяться нові, філософські мотиви: поєднання космічного і земного як двох начал, двох величин одного цілого — Всесвіту.
|
|
