|
примари, не фантазії уяви. То саме життя з його земними реаліями вривається у сонети Рільке:
Пане, що можу — скажи ти мені — скласти тобі на посвяту і я? Спогад мій давній про день навесні, вечір в Росії, і луг, і коня...
Десь із села приблукав він, сиваш, сплутаний путами по ногах, щоб на луках ночувать пустопаш; хльоскає гриви розхристаний змах
шию його в такт буянню снаги, грубо вгамовані в прагненні мчать. Як його крові ключі клекотять!
Як він вслухається в шир навкруги! Чує й співає,— ввімкни в круг билин образ оцей.
Є посвятою він.
(Переклад Миколи Бажана)
Орфей XX століття став співцем не для богів — для людей. Рільке у своїх світлих сонетах, стверджуючи велич Всесвіту, поклоняється життю на Землі.
У грудні 1926 року Рільке зробив у своєму нотатнику останній запис:
Ти — мій останній, пізнаний до краю,
нещадний біль,— мене ти владно стис;
як в духові палав я, так палаю
тепер в тобі. Протививсь довго хмиз
вогню, яким палахкотиш поривно,
та ось в тобі й з тобою я горю.
На муки пекла обернув ти гнівно
оцю сумирну схованку мою.
Я, майбуття позбавлений і чистий,
на вогнище страшних страждань зійшов,
нічого ні придбати, ні посісти
в своєму серці сили не знайшов.
Хіба це я, хто тут ось догоряє?
Вже спогадів не збуджує чуття.
Життя, життя: по той бік всебуття.
Я в полум'ї. Ніхто мене не знає.
|
|
