|
усього, що е в житті, на що так чи інакше впливає людина як частка великого космосу.
Сонет «Всесвіт е змінний...» складається із двох чотиривіршів і одного шестивірша. Така строфічна організація сонета має свій сенс. У чотиривіршах розвиваються два протилежних за своєю суттю мотиви (як теза й антитеза): у першому чотиривірші йдеться про змінність усього сущого, навіть Всесвіту; у другому — утверджується вічність мистецтва як постійного начала буття і його духовності. Ці два мотиви доповнюють один одного, і з цього взаємодоповнення виникає певна цілісність, певна гармонія, яка і передбачає врівноваженість усього всім. Саме у цій гармонії відчувається закономірність змінності матерії та вічності духу — двох начал, які дають змогу людині лишатися людиною у швидкоплинному часі.
У шестивірші йдеться про земні начала: любов і смерть — то вічні, незмінні віхи життя кожної людини. Саме любов і смерть як полярні і водночас взаємопов'язані стани мають певну тайну. Неможливо пізнати суть смерті, і марним є «бажання — збагнуть тайни любові». Та є у світі постійна величина — мистецтво, яке служить людині, і тому незмінно «пісні на землі сяють святкові». Сонет набуває життєствердного звучання. Це гімн життю і мистецтву — вічним началам буття у цьому світі та у Всесвіті.
Відходячи від усталеної форми сонета, Рільке творить свій власний сонетний світ, наповнюючи його глибокими роздумами про Буття і Небуття, про Життя і Забуття, про Космос і Землю, про Вічне (незмінне) і Тлінне (змінне). У такій філософській поезії звучать притаманні Рільке трагедійні мотиви. Мотив смерті присутній у найсвітліших сонетах поета, але смерть — це одна з реалій життя, яке щоразу проростає попри темні сили аїду.
Саме тому в сонетах Рільке виникає могутнє біблійне «Я єсть» — суть людини, яка приходить у цей світ, щоб жити, а не живе, щоб вмерти; тому в сонетах подих людський «ширить дальню даль»; тому поет радить бути «завше в зміні днів і дій». «Я єсть» — це утвердження самоцінності людини як особистості. І в цьому — любов поета до людини, його гуманістична позиція.
Поет кохається на земному. У сонетах виникають картини, любі його серцю і душі. І то — не спогади-
|
|
