|
Рільке. Він був поетом, який усамітнився у вежі Мюзот, щоб чіткіше і ясніше бачити сучасний світ, щоб запи сати для нащадків свої передчуття майбутнього.
ДЗВІНКОГОЛОСИЙ БОГ ПОЕЗІЇ. З високої, джерельно чистої ноти починає «Сонети до Орфея» (1923) дзвін коголосий бог поезії Райнер Марія Рільке:
Ось дерево звелось. О виростання!
О спів Орфея! Співу повен слух.
І змовкло все, та плине крізь мовчання новий початок, знак новий і рух.
Виходять звірі з лісової тиші, покинувши кубельця чи барліг; вони, либонь, зробилися тихіші не з остраху, не з хитрощів своїх,
а з прислухання. Рев, скавчання, гам змаліли в їх серцях. їм за пристанок недавно ще була маленька хижа,
де крилася жадливість їхня хижа і де при вході аж хитався ґанок,— там ти воздвиг в їх прислуханні храм.
(Переклад Миколи Бажана)
До образу легендарного давньогрецького співака і музиканта Орфея, якого було наділено такою магічною силою мистецтва, що йому підкорялися не лише люди, а й боги і природа, Рільке звертався не раз. У 1904 році він написав вірш «Орфей, Евридіка і Гермес». В його основі — відомий міф про те, як Орфей намагався визволити з царства мертвих свою дружину Евридіку. Зачарований дивовижною грою Орфея, Аїд обіцяє повернути Евридіку на землю, але за однієї умови: в путі Орфей не повинен дивитися на свою дружину, яка йтиме за ним. Орфей не витримує й озирається — і втрачає Евридіку назавжди.
У викладі Рільке античний сюжет стає оригінальним твором, в якому втілено світосприймання, світовідчуття, індивідуальність поета. Рільке зосереджує увагу на душевних стражданнях героїв міфу, підсилюючи його трагічне звучання.
|
|
