|
ПОЕТ ІЗ ВЕЖІ МЮЗОТ. 29 грудня 1926 року в усамітненому замку Мюзот, що у Швейцарії, відійшов у небуття поет Райнер Марія Рїльке... Відійшов у небуття? Ні, у вічність! Ще у 1906 році, за двадцять років до власної кончини, Рільке писав:
Поет лежав. Його лице бліде відчужено з подушки випиналось, коли знання про світ оцей розсталось з його єством і поверталось у час, який байдуже далі йде.
Ті люди, що живим поета знали, не відали, яким єдиним він зі світом був: його лицем ставали ці води, гори, ниви цих долин.
О, лик його — то весь безмежний світ, що марно горнеться до нього нині, а машкара, що вкрила лик людині,— вона чутлива й ніжна, наче плід, приречений загинути у тлінні.
(Переклад Миколи Бажана)
Райнер Марія Рільке народився у Празі 4 грудня 1875 року. Роки, які прожив Рільке у Празі, відбилися на його творчості. Атмосфера Праги, її історія входять у поезію раннього Рільке природно й органічно («Вночі», «Народний наспів»).
Двадцятирічним юнаком Рільке видає збірку поезій, на обкладинці якої значилося: «Пісні, даровані народові». І то була не красива фраза — позиція. Сам потерпаючи від матеріальної скрути, він безкоштовно розсилав ці збірки до лікарень, робітничих об'єднань (щоб, як зазначав Рільке, пробуджувати в душі народу прагнення до кращого життя), оскільки знав: нужденні не мають грошей, щоб купити навіть найдешевшу книжечку.
Поет і сам майже все своє життя прожив у нестатках. У 1901 році він одружився й оселився у невеликому містечку на півночі Німеччини, сподіваючись прогодувати сім'ю літературними заробітками. Та вже у 1902 році, невдовзі після народження доньки, подружжя через матеріальну скруту розлучилося. Чи не тому у ліриці молодого Рільке, нехай не часто, але виразно і боляче, звучать роздуми про тяжке життя простого люду («Пісня удови», «Пісня сироти»)? Чи не
|
|
