|
|
тому двадцятип'ятирічний Рільке говорить про смерть, яка очікує на «кожного із нас, і прагне нас, і плаче в нас» («Висновок»)? Рільке просив не робити з нього соціального поета. Але він жив у реальному світі, який не щадив поета.
Райнер Марія Рільке не відчував глибоких синівських почуттів до Австро-Угорщини — могутньої імперії в центрі Європи, де так важко було жити людині волелюбній. (В новелі Рільке «Король Богупі» (1899) є відголоски подій у Празі 1893 року, коли чеська молодіжна організація «Омладина» виступила за національне і демократичне оновлення рідної землі.) Рільке тривалий час перебуває у пошуках своєї духовної батьківщини. І перебуватиме до того часу, поки не створить духовну оселю у власній душі. А в 1901 році він пише:
В оцім селі стоїть останній дім, самотній, наче на краю землі;
іде дорога селищем малим
крізь темну ніч і губиться в імлі.
Мале село — це тільки перехід
між двох світів у інший лячний світ,
передчування моторошна путь.
І ті, що йдуть з села за круговид, брестимуть довго чи в дорозі вмруть.
(Переклад Миколи Бажана)
У цих рядках — і жага нових круговидів, і передчуття довгої дороги пошуків, і передбачення марності цих пошуків.
У 1899 і 1900 роках Рільке двічі побував у Російській імперії. Він відвідав Київ, Москву, Петербург, Харків, Нижній Новгород, Полтаву, бачився з Львом Толстим. Пізніше він перекладатиме німецькою мовою «Слово о полку Ігоревім». А перебування в Україні, знайомство з її історичною давниною надихнуло Рільке у 1900 році на написання вірша «Карл Дванадцятий мчить по Україні» і новел «Як старий Тимофій умирав співаючи» та «Пісня про правду». Рільке виріс у слов'янському оточенні, завжди виявляв інтерес до культури слов'янських народів.
|
|
