|
примарним, хистким, непевним. Збірка «Романси без слів» — це пейзажна лірика; розділи називаються: «Бельгійські краєвиди», «Акварелі». В емоційних замальовках («пейзажах душі») чимало мотивів, які пробуджують у поета спогади, та Верлен фіксує лише те, що в даний момент народжує потік його вражень. Деталі зовнішнього світу важливі для Верлена лише тому, що є символами душевного стану героя. Поет не відрізняє шуму дощу від плачу в своєму серці: «Дощить у моєму серці». У вірші «Так тихо серце плаче» мотив печалі асоціативно пов'язаний з образом дощу, а сам дощ набуває людських рис:
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом. Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!
Відкіль цей плач, не знати. В осиротілім серці. Ні зради, ні утрати,— Відкіль журба, не внати.
(Переклад Максима Рильського)
У цьому вірші немає сюжету, не розповідається ні про дощ, ні про душу — це наскрізний образ-метафора.
Віршам Верлена притаманна сповідальність, що надає їм щирості, навіть простодушності. Верлен мав рідкісний хист — бути «надприродно природним» (Борис Пастернак).
Своєрідність лірики Верлена визначалася не лише музичністю, а й мальовничістю бачення світу. Поет писав: «Особливо був розвинений у мене зір — я все фіксував, ніщо не проходило повз мене, я постійно шукав форми, колір, відтінки». Звідси надзвичайне розмаїття пейзажних віршів у Верлена, які часто утворюють цикли: «Офорти», «Сумні пейзажі», «Бельгійські краєвиди», «Акварелі».
Верлен олюднює навколишній світ. Він пише про закохані сосни («На кораблі»), про фонтани, що ридають («Місячне світло»), про зажурені віти («Алея»). Як поет-живописець Верлен віддає перевагу осіннім тонам. Його улюбленими пейзажами є місячна ніч, осінній дощ, пожовкле листя.
|
|
