|
новленню атмосфери довірливості між читачем і автором. У цих віршах пряма мова звернена насамперед до коханої, наприклад у вірші «Нічий»:
Нічий я на цьому світі,
Як трави й струмки — нічий,
Я тільки лиш Твій та Божий,
Я — Твій.
(Переклад Володимира Лучука)
Тональність віршів різноманітна, іноді переходи дуже різкі: від тихого суму до бурхливої радості; від готовності померти біля ніг коханої до гніву й іронії («Злий вірш»). Але переважають нотки осінні: це спогади про те, що не збулося; це печаль, викликана розставаннями; це усвідомлення того, що нічого не можна змінити; це постійне очікування чогось...
Якщо у більшості поетів кохання асоціюється з весною, то у Тувіма кохання невід'ємне від осені. Ця пора року стає повноправною героїнею його любовних поезій. Йому хочеться, щоб «ясні зорі холодні, свіжі зорі осінні», «лілові айстри осінні» існували тільки для коханої. І навіть мімоза, з якою звично пов'язується початок весни, для ліричного героя стає символом осені, бо нагадує йому «безсмертник жовтий, жовтня квіти» («Спогад»). І «золотий букет» викликає образ осені — «милої, тендітної, золотої». З образом осені пов'язаний дорогий спогад про дівчину, що стала для поета єдиною в світі. Мабуть, осінь обумовила долю цього кохання, що складається з постійних розлук і зустрічей, спогадів і прощань («Доля»). Осінній смуток розвіює надія на з'єднання закоханих. І тут вже не можна обійтися без весни («Сьома осінь»):
Вперше стиснемо руки гарячі,
Що не в силі вже більше прощаться! І тоді в молодому тремтінні Повесніємо в миті осінні...
(Переклад Дмитра Павличка)
Емоційна напруга віршів Тувіма дуже висока. У ліричного героя «стогне серце» за коханою, він умовляє її бути завжди разом, згадує найщасливіші миті їхніх зустрічей, описує її портрет, виплескує свою тугу в розлуці. Його кохана і земна, і небесна, завжди прекрасна, благородна, ніжна, принадна, а часто й печальна.
|
|
