|
Крім ідилічних, зворушливих віршів, є й такі, в яких висловлюються гіркі образи, розчарування, відчай. Без них не було б повної правди про кохання — головної теми збірки «Сьома осінь».
Збірка «Чорнолісся» (1929) відкриває другий період творчості Юліана Тувіма. Епіграфом до неї взято рядки польського поета Ципріана Норвіда: «Чорноліські зорі зцілять моє горе!» Чорнолісся — це батьківщина Яна Кохановського, поета польського Відродження. Чорнолісся для Тувіма — це вічна вітчизна, де лежать витоки польської поезії. Поетичне слово, на думку Тувіма, було, є і буде тією вірою, що допомагає пережити всі незгоди й випробування. Закоханість у слово, притаманна поетові ще з юнацьких років, набуває іншого характеру. Тувім шукає все нові й нові можливості слова, щоб воно звучало якомога вагоміше. Він намагається так оголити зміст кожного слова, щоб воно сприймалося серцем. У вірші «Праця» він пише про завдання поета:
Так! Знову! Знов! Спочатку!
Знову Вбиватися щільніш від клину
В серця словами, серцем в слово — Не знати впину.
(Переклад Григорія Конура)
Тувім вважає, що саме так діяло на читачів слово Кохановського, Словацького, Міцкевича. У вірші «Похорон Словацького» йдеться про безсмертя поетового слова, що не підвладне тліну на відміну від тіла:
Слово? Дзвонить і грає, Слово блисками крає,
Як здавна — вічно, велично! Тіло? Тліном пожерте,
Тіло на порох стерте, Стукоче в труні сторічній.
(Переклад Євгена Дроб'язка)
Саме слово стає справжнім героєм багатьох віршів поета, наприклад віршу «Десятиліття», бо слово — це минуле, теперішнє й майбутнє:
Так будуєш майбутнє, мускуляста мово,
Так життя посуваєш — трудно, та невпинно, Юносте, дай нам крила! Боже, дай нам слово!
(Переклад Дмитра Павличка)
|
|
