|
|
які поставило життя. Хто відповідальний за трагедію минулого? Чи можна подолати минуле? Чи треба чинити опір злу і хто повинен це робити?
Усі ці питання є складовими головної проблеми роману: яким є обов'язок кожного чесного німця, зокрема німецької інтелігенції, в умовах, коли зростає загроза третьої світової війни? Якщо ж сформулювати цю проблему в її позачасовому значенні, то вона буде пов'язана з тим вибором, який здійснює у своєму житті кожна людина: або вона допомагає пануванню зла, або ж робить свій внесок в перемогу добра. Третього не дано. Пасивна позиція дає шанс жорстокості, насильству, ненависті. Головна проблема твору розглядається на прикладі історії родини Фемелів, яких позиція невтручання зробила мимовільними попутниками фашизму. Страшні слова... І стоять поряд з іменами добропорядних членів цієї родини, що навіть постраждала від фашизму: змушений був тікати з рідної домівки й блукати на чужині Роберт; загинули його дружина та її батько; немає місця на батьківщині Шреллі — рідному дядькові Йозефа й Рут. За свої висловлювання, що розвінчували фашистських правителів, опиняється у будинку для душевнохворих Йоганна Фемель. Як ганьбу сприймають усі в сім'ї те, що Отто Фемель став фашистом.
Усе це так. Але ніхто з Фемелів ніколи не був свідомим борцем проти фашизму.
Старий Фемель — уславлений архітектор, авторитетна, шанована в місті людина. Йому здавалося, що своє життя він спланував правильно: «... я все передбачив наперед, добре знав, чого хочу, і знав, що доможуся свого, лише одного не знав і досі не знаю: навіщо все це я робив?» Сумний підсумок. У день 80-річчя зрозуміти марність своєї праці, поривань, мрій, зрештою, всього життя. Плюнути на його могилу — це найкраще, вважає старий, що можуть зробити діти й онуки. Генріх Фемель завжди ненавидів фашистів, подумки з презирством називав кайзера дурнем.
Символічного характеру набуває сміх героя. Він сміється у різних ситуаціях, але цей сміх не має нічого спільного з оптимістичним поглядом на життя: «Я знаю, що сміявся... проте й досі не знаю, з чого й чому сміявся, одне знаю напевне — той сміх був викликаний не тільки радістю, в ньому бринів ще й глум і, може,
|
|
