|
|
Батько зрозумів сина, бо й для нього самого не було нічого вищого за людське життя. Солідарність із батьком і дідом виявляє і наймолодший із Фемелів — Йо-зеф. Здогадавшись, хто знищив абатство, він відмовляється його відбудовувати.
Про зруйнування абатства йдеться в одному з внутрішніх монологів Йоганни Фемель: «... люди обурено шепотіли: «Вони висадили у повітря абатство...» Передавали з уст в уста цю страшну новину, яка мені не здається такою страшною... Невже він?.. Я б висадила у повітря всі абатства на світі, якби цим могла повернути Генріха, якби могла воскресити з мертвих Йоганну, Ферді, офіціанта на прізвище Гроль, Едіт...»
Так виникає в романі один із провідних мотивів — мотив собору. Сам Белль неодноразово говорив про «естетику повторів» — задля виявлення суті зображуваного. Всі члени родини Фемелів не тільки згадують не раз один і той самий епізод, а й, оцінюючи те, що сталося, мислять майже однаково. Повернення до одного й того самого образу, однакові спогади — це стилістичний прийом, за допомогою якого письменник втілює свою впевненість у тому, що людська думка й пам'ять завжди повинні бути прикуті до найголовнішого, чого не можна забувати ні за яких умов. За цими повторами відчувається трагічний підтекст: самого автора жахає минуле, сповнене мороку і потрясінь.
Генріх Фемель розмірковує над самим фактом знищення собору:
«Може, він висадив абатство тому, що тоді на святі літнього сонцестояння п'ятеро чи шестеро ченців виїхали на конях на пагорб і, коли запалало багаття, заспівали: «Тремтять порохняві кістки»1... А може, він висадив у повітря абатство ще й тому, що Отто не був йому чужий у цьому світі, де один порух руки коштує людині життя... Чи треба було сказати американцеві, що ченці не дотримувалися заповіді «Паси ягнят Моїх», і тому він висадив у повітря абатство?»
Ось, нарешті, найпростіше і найправдивіше пояснення: «зруйнував тому, що вони не пасли ягнят Його».
Католик Генріх Белль виправдовує вчинок Роберта Фемеля, адже письменник і сам на власні очі спосте-
|
|
