|
|
Верлена — здатність потрапляти у залежність від волі інших людей. Верлен не стільки йшов по життю сам, скільки його несло по ньому вихровим виром, як написав він в «Осінній пісні»:
Вийду надвір — Вихровий вир
В полі млистім Крутить, жене, Носить мене
З жовклим листям.
(Переклад Григорія Конура)
Напередодні франко-прусської війни Поль Верлен потрапив до гурту літераторів, які збиралися у салоні скрипачки Ніни де Калліас. Серед них були Анатоль Франс, Вільє де Ліль-Адан, Франсуа Конне. Тут панував культ XVIII століття з його витонченим мистецтвом, і Верлен занурився у світ культури минулого. Він видає поетичну збірку «Вишукані свята» (1869), в якій демонструє надзвичайну розкутість душі та вірша і мистецтво звукопису.
Сповнений жагучої віри в можливість земного щастя, Верлен освідчується у коханні Матільді Моте, звичайнісінькій дівчині з буржуазної родини. В очікуванні щасливого подружнього життя він плодотворно працює і видає збірку поезій «Добра пісня» (1870). Ця книга не мала аналогів у минулому, не матиме і після появи на світ. Проте життя зруйнувало надії на щастя. Знак «прокляття» тяжів над поетом. За часів Паризької комуни Верлен співпрацює з комунарами, називає себе червоним республіканцем. Після поразки Комуни Верлен не зазнав безпосередніх репресій, проте недоброзичливе ставлення до нього як до людини, що стояла на боці Комуни, визначило його подальшу долю.
Ціле десятиріччя, аж до 1882 року, Верлен не міг друкуватись. Лише редактор газети «Трибуна народу» Е. Лепеллетьє, друг Верлена, видав у провінції невеличку збірку його віршів «Романси без слів» (1874).
У 1872 році Верлен познайомився з Артюром Рембо. Юнак із провінції надіслав Верлену власні вірші і сповідально розповів про свої душевні терзання та ідеали. Вірші Рембо були такими оригінальними і водночас такими близькими Верлену, що вже відомий поет простягнув руку молодшому і ще не знайомому: «Приїздіть,
|
|
