|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
зростаючий антагонізм між трудівниками і «володарями життя» («Жерміналь» Еміля Золя, «Борислав сміється» Івана Франка).
Виникає реалістичний історичний роман. Проза буття стає надбанням філософської лірики. Тяжіючи до достовірності, письменники кінця XIX — початку XX століття активно зверталися до умовних засобів художнього зображення — гротеску, символу, алегорії. Ці засоби допомагали створенню саме реалістичних картин буття («Сучасна історія» Анатоля Франса, «Жан-Крістоф» Ромена Роллана). Водночас умовні прийоми використовувалися реалістами XX століття не лише для зображення конкретно-історичних подій, а й для творення універсальних, позачасових моделей суспільного розвитку людства, моделей, в основі яких лежать ті самі конкретні події конкретної історії.
Своєрідною реакцією на натуралізм став символізм. Основи його було закладено в творчості Стефана Мал-ларме, Поля Верлена, Артюра Рембо та інших. І хоча за своїми соціально-духовними орієнтирами та уподобаннями символісти різнилися між собою (наприклад, богоборець Артюр Рембо і прихильник католицизму Поль Клодель), в основному їхні погляди були близькими: символісти прагнули інтуїтивного пізнання світу через символ. Вони вважали музику поетичного слова першоосновою ліричного твору, вірили у наближеність внутрішнього життя поета до ідеалу й намагалися за сірими буднями побачити сутність світу в його позачасовій величі та красі. Саме тому символісти не визнавали навколишню дійсність і вірили, що одвічні культурні цінності можуть об'єднати людей.
Принципи символізму певною мірою сприяли становленню і розвитку таких неординарних мистецьких особистостей, як Моріс Метерлінк, Поль Валері, Райнер Марія Рільке та інші.
|
|
|
|
|
|
|
|
Артюр Рембо
(1854—1891)
«Проклятими поетами» назвав Поль Верлен себе, Рембо та інших представників свого покоління у книзі, яку так і назвав: «Прокляті поети».
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
