|
(1840—1902)
Еміля Золя називали «революціонером в літературі» (Гі де Мопассан), «етаном у свідомості людства» (Анатоль Франс). Його мову характеризували як могутню, а творчість як безкомпромісну, чесну. Але чи не найточніше визначив сутність цього великого письменника Генріх Манн: на його думку, Золя «не лише писав твори, а й утверджував істину. Істина стала душею його творчості».
Світ мистецьких уподобань Золя складався під впливом філософії позитивізму, що розглядав людину лише як частину біологічного світу. А коли у 1865 році брати Гонкур видали свій роман «Жерміні Ласерте» (історія служниці, яку фізіологічні збочення призводять до загибелі), молодий Золя остаточно утвердився у правильності обраного шляху.
Свої погляди на літературу як мистецтво слова Еміль Золя виклав у численних літературно-критичних розвідках, серед яких одне із чільних місць посідає «Експериментальний роман» (1880). Натуралізм, на думку Золя, мав передусім обстоювати життєву правду. Основою мистецтва можуть бути лише факти, і митець може для своїх художніх досліджень обирати будь-які прояви життя, навіть такі, що традиційно вважалися неестетичними. Золя уподібнював письменника науковцю, який фіксує дані досліду.
Натуралізм, отже, виступав проти авторського втручання у перебіг описуваних подій, проти авторської оцінки зображуваного у творі.
Саме тому роман Е. Золя «Тереза Ракен» (1867), який являє собою «фізіологічний експеримент засобами літератури» і в якому, як свідчить сам автор, він «дослідив два живих тіла, як хірург досліджує два трупи», викликав у тогочасної критики «несамовите, сповнене обурення виття».
Золя ж заявляв, що він «поставив собі за мету вивчити не характери, а темпераменти. У цьому весь сенс роману».
Однак навіть у «Терезі Ракен», де йдеться про фатальне, суто плотське тяжіння Терези і Лорана, яке врешті-решт штовхає їх на вбивство Терезиного чоловіка, Золя проривається у царину соціальних відносин,
|
|
