|
|
сутності людського буття, доцільності зміни одних часів — іншими, поступального руху людства від старих знань до нових, від незнання — до знання (а можливо, і навпаки, оскільки, коли наука «нас залишає», тоді залишають нас і нові знання, а старі, не маючи розвитку, гинуть). А найголосніше звучить проблема людини, яка мусить залишатися людиною, навіть якщо історична темрява і жахає всіх своєю непроглядністю. Лише в такому випадку людство може обрати майбутній час, а отже, і залишитися не в анналах космічної історії як прекрасна згадка (чи казка, чи легенда) про те, що було, а як реальність Всесвіту, якому (а значить, і людству) не має і не може бути кінця-краю.
Сам Брехт розумів, що від глибини з'ясування цих, поставлених самим життям проблем залежить і визначення жанрової природи «Життя Галілея». «Перед театрами,— писав він,— неминуче постане питання: трактувати «Життя Галілея» як трагедію чи як штимістичну п'єсу? Обрати для головного тону галіле-ївське «привітання нового часу» із першої сцени чи деякі моменти чотирнадцятої? За пануючими законами драматургії центр ваги має бути в кінці п'єси. Проте ця драма побудована не за звичайними правилами. В ній зображено початок нової ери і зроблено спробу переглянути деякі упередження стосовно початку будь-якої нової доби».
Брехт створив філософську драму і за своїм змістом, і за своєю суттю. «Життя Галілея» є драмою не лише про події далекого минулого (за часом дії), і навіть не лише про надзвичайно складні проблеми, з якими зіткнулося людство у трагічному XX столітті, а твором, що ставить вічні питання, які супроводжують історію людства та його цивілізації: чи зможе врешті світ стати світлим і що є важливішим для людства — революційні зміни чи еволюційний розвиток?
Мудрий поет Брехт не дає відповіді: кожний має знайти відповідь сам, і, головне, свою відповідь.
І в тому є своя закономірність і свій сенс. Адже Брехт творив для людей; адже це він, за влучним визначенням бразильського письменника Жоржі Ама-ду, приніс на сцену «слово народу», «поетичний голос грому і блискавки, а також... м'яку мелодію любові... Любові до людини».
|
|
